Фрагменти з книги Памели Пол, Марії Руссо «Як виховати читача»
Зміст та окремі сторінки: Як виховати читача. П. Пол, М.Руссо
ФРАГМЕНТИ З КНИГИ ФРАНКО НЕМБІРІН «ВІД ТАТА ДО СИНА»
Якщо виховання – це пропозиція гіпотези, що пояснює реальність, стверджує позитивність буття, дає основи для надії в житті, то необхідне існування такого місця, де ця пропозиція конкретизується, стає видимою, може перевірятися. Це місце, за отцем Джуссані, авторитет. Авторитет – "те, що дозволяє рости". Батьки, дорослі, які не відрізняють свідоцтво про надію від показного вдосконалення, можуть викликати лише співчутливу усмішку, адже ніхто з нас недосконалий, усі ми помиляємося. У нас ж гіпотеза, яка дозволяє нам жити, і наші діти постійно спостерігають за тим, як ми їх перевіряємо. Авторитет - це коли учень дивиться на педагога з істинною повагою: не тому, що він все знає, а тому, що знає, куди він йде і куди він веде тебе, а отже ти можеш йому довіряти. 1. Виховання – це введення в реальність. 2. Не існує реальності без утвердження її сенсів, надії і блага, які в ній містяться. Єдине, що дає дитині можливість бути впевненим в рости, - присутність поряд дорослого, який знає, куди йде, що хоче від життя, що для нього щастя в свідчить про позитивність життя. Виховання – це велике милосердя; це велике, неперервне прощення, постійне прийняття і обійми іншого - ще до того, як він зміниться
Помилки боятися непотрібно. Через просту причину: ми все одно помилимося. І батьки, і педагоги, якщо бояться помилитися, програли вже на самому початку. Секрет виховання якраз і полягає в тому, аби не боятися. Дорослі помилково вважають: слова і фрази містять таку переконливу силу, що викличуть у дітей потрібну реакцію. Ми забуваємо про маленьку деталь: людина нічого не засвоює, якщо в якийсь спосіб не задіяна її свобода. Ні ясність ідей, ні найпродуманіший спосіб подачі матеріалу не примусить людину чогось навчатися. Ми учимося чомусь лише в контексті відповідного ставлення. Людина вчиться лише тому, що в якийсь спосіб уже любить. Ставлення, якість ставлення – це ніби клей, за рахунок чого ти прилипаєш до того, що говорить тобі інша людина. Якщо у учня складається відчуття, що учитель зовсім ним не цікавиться (ще й предметом, який викладає), то в нього ніколи не народиться бажання засвоїти те, що пояснює йому учитель. Адже засвоїти – означає зробити своїм, зробити частиною себе. Усе, що відбувається між людьми – питання любові. Без любові не буває засвоєння.
Навіть якщо ідеї ясні для мене і я дуже ясно пропоную їх іншим, основний фактор – інтерес і енергія дитини - ще не задіяні, дитина ще не задіює в справу власну свободу, не може повністю слідувати за тим, що пропонують.
Основний критерій в звання – питання свідчення. Діти з'являються на світ такими самими, якими з'являлися сто чи тисячу років тому, з тим же серцем, з тим же бажанням , з тим де розумом, що й завжди - у них завжди живе незначне бажання істини, добра, краси, тобто бажання бути щасливими. Але яких батьків, яких учителів, яких свідків вони бачать перед собою? Свідчення – про пізнану Істину. Отець Джуссані: виховання - це введення у повноту реальності, що передбачає утвердження її сенсу. Неможливо довго бути сумними і не стати злими. Смуток наших дітей - дитя нашого смутку, їхня незацікавленість - породження нудьги, що охопила нас самих. Виховання починається, коли дорослий ловить це запитання (Чи це життя варто прожити? Чи варто було мені приходити у цей світ?) і відчуває обов'язок і відповідальність дати відповідь. Але очевидно, що відповідь не може вилитися у правила, рекомендації чи теорії: відповісти можна тільки життям.
Є слово, яке вбирає два поняття (в ховання і прийняття): милосердя Милосердя – природа Бога. Сама природа Бога полягає в тому, щоби утверджувати нас, обіймати і прощати, – не чекаючи, поки ми цього заслужимо. Звідси ж народжується здатність прийняттям іншого, звідси ж народжується виховання як утвердження іншого. Секрет виховання в тому, щоби не ставити перед собою проблеми виховання. Ти маєш піклуватися лише про те, як виховати себе, – і все, цього досить із надлишком. Для виховання майже не потрібно слів. Точніше, єдині слова, які у вихованні мають сенс, – це відповіді на питання, які відкрито ставляться дітьми. Ніколи не потрібно давати відповідей на питання, яких діти не ставлять, не відчувають. Виховання – друга назва милосердя.
Зрештою виховання є не що інше, як здатність дорослого безперестанку виховувати себе.
Ось великий секрет виховання: ти відповідаєш на виклики, яке життя ставить перед тобою, а діти за тобою йдуть. А якщо вони не йдуть, то це їхня справа. І тут потрібен повний спокій: автори вільні й дорослі люди, нехай Бог Сам потурбується про них, і проведе за руку. У стосунках з дітьми для мене головним завжди було відповідати реальності, коли вона кличе, адже через реальність Сам Бог звертається до тебе з проханням, із закликом. Відповідати реальності радісно, великодушно, намагаючись роботи все можливе, - ось те велике свідчення, якого потребують наші діти. Приймати реальність так, як я вчуся у вас, відкриватися потребі, перед обличчям якої тебе ставить реальність, – це знак щастя й твердої опори під ногами, і є єдине, що потрібно для виховання.
Ми маємо переживати те, до чого закликає нас Бог, не претендуючи на титанічні подвиги, не уявляючи, ніби ми йдемо на бозна-які жертви; потрібно жити тим, що дає Бог, наскільки дозволяють наші здібності, з реалізмом. Але в жодному випадку не перекладати власну щедрість на плечі іншої людини. Така позиція, заснована на відкритості, на великому ідеалі, заради якого людина у будь-якому разі жертвує своїм життям, - це єдине, що виховує наших дітей. Щодня мені доводиться бачити, як школа перетворюється на лікарню, а виховання – на медичну проблему (психологи, лікарі, соцробітники). Перетворюючи школу на медичний заклад, ми знищуємо освіту.
Засуджуємо інших по гріхах свого серця. Безумовна любов: спочатку самому її відчути, потім іншим наносити непоправну користь.
Ми обмежені, ми таки и народжені, зло в нас в крові, так до воно не повинно ні дивувати нам, не надто обурювати. Бог вчинив сміливіше за нас: Він дав на дітей – знаючи нас повністю, знаючи, яке зло гніздиться в нас. Чи ви думаєте, Він лише потім похопиться? Ні, Він створив нас і знає про нас абсолютне все. І все одно дає нам дітей!
Ісус: "Краще для вас, щоб Я пішов, – ви станете тим, чим повинні стати". Бог дав нам з'явитися на світ із добрим серцем, схожим на Його серце, – хоча ми й можемо його зрадити. моє серце, а тому й серце кожної людини, яку я зустрічаю на шляху, влаштовано так, створено заради великої любові до істини. Воно створене із бажання пізнати істину речей – як у великому, так і в малому. бажання істини моментально стає бажанням блага. Я бажаю, щоб життя було благом для мене і для всіх людей. Воля до блага, бажання блага - ось те, що створює нас; вранці ми встаємо з ліжка і йдемо на роботу, щоб шукати це благо, щоб час ставав корисним. Ми маємо пам'ятаємо, що природа нашого серця – це бажання пізнавати істинне, любити благе й творити добре. Якщо ми складаємося з бажання благого, доброго й прекрасного, то й дії наші витікають із бажання жити у відповідний спосіб. Людина завжди дія – ось ідея "діла". Ісус сказав, що Бог "донині робить", тобто працює завжди, і якщо людина причетна до природи Бога, вона діє так само (своя справа є в кожного) Про українців один з авдиторії лекції: не знав, забувся, спізнився. Про самотність. Іще з часів Адама і Єви над людьми висить прокляття: Горе самотній людині (Бог, побачивши людину: "Не добре чоловікові бути самому". Розділення, що приводить до самотності людину, – справа рук диявола. Залишити людину часу – це дія диявола, тому що самотність – повна протилежність тому, як людина була створена. Людина – образ Божий, а Бог - це Трійця, в саме у прагненні до єдності з іншими ми реалізуємо себе для народження нової людини на біологічному рівні необхідно єднання чоловіка і жінки. Наша природа така.
До речі, у Євангелії єдиний, кого Ісус прямо називає другом, - той, хто Його зрадив. Я з тобою, тому що мені дороге моє серце і дорогу твоє - у всій широті його бажань. Слова Джордо Віттадіні: "Дякую, отче Джуссані, за те, що дозволив нам жити на висоті нашого бажання". Якщо людина живе на висоті свого бажання, вона не може бути байдужою до бажання іншої людини; будь-який найдрібніший знак істини, краси і блага вона відчуває як щось своє, оцінює його й обнімає. Якщо наша ціль - підходити до життя обличчям до обличчя й об'єднуватися, щоб допомагати одне одному в цьому завданні, то єдина проблема - виховати сете для такого життя. Виховання – велике завдання дорослої культури. Будь-яка людина потребує виховання – інакше, сам на сам, вона не зуміє вистояти перед викликом реальності. І особливо в наш час, коли все сприяє людській самотності. Правда така, що зараз по-справжньому не виховує ніхто, і ніщо. Непорушне право дитини – мати перед собою дорослого, який свідчить їй про позитивність життя, а єдиний справжній злочин щодо дитинства - відсутність надії.
вся література говорить про мене і тим самим надихає мене, тому що я розумію самого себе. Я знаходжу себе і знаходжу тебе. Від слів у вихованні мало толку, якщо ти живеш тим, чим покликаний жити, тоді твоє свідчення виховує. єдине, що насправді турбує дітей: потреба у тому, щоб усе навчання, всі знання мали в собі велику цінність, заради якої є сенс жити. У Середньовіччі різні дисципліни, різні способи пізнання реальності називалися: трівіум (тришлях), квадрівіум (чотиришлях). Форми пізнання, ракурси розгляду реальності – це шляхи, дороги до єдиного сенсу,який усі шукають і завдяки якому все набуває сенсу. Пізнавальний процес відбувається тільки в рамках афективного ставлення. У житті ми вчимося тільки тому, що якимось чином вже любимо. Чому в наш час діти більше нічого не засвоюють? Те, що ми їм говоримо, не сприймається, ніби не вистачає "клею". Що це за клей? Що здатне утримати знання, які ми передаємо дітям? Інтерес до сенсу всього. Ще до всього (до початку викладання), дитина ніби запитує: Навіщо ти живеш? Дай мені зрозуміти, чому є сенс працювати, вчитися, докладати зусиль, - має ж бути якась всеохопну причина. Слова сприйняти / сприйняття: приєднати до себе, ніби наклеїти на себе. Не буде клею - ніщо не втримається. Якщо не опиниться поряд такого дорослого, який через свій предмет зуміє висловити основи своєї надії, мотиви свого ентузіазму, причини свого щастя, то у дітей не буде достатніх підстав, щоб у школі чогось навчитися.
У стосунках "вихователь – виховуваний" цим "клеєм" є сила любові, що йде від дорослого. Проблема всієї сучасної педагогіки, самої ідеї викладання полягає в тому, що ми прагнемо виключити з розгляду такий аспект, як взаємини, який навпаки, є центральним. Постійне твердження про те, що завданнями освітніх установ є освіта й у жодному разі не виховання, тільки спотворює школу. У якомусь сенсі всі ми потенційні батьки всього людства. Ти не можеш породжувати, якщо сам не породжуваний, і породження не залишається справою однієї миті, а безперестанку відбувається у житті. Святий Франциск Ксаверій: "Перепливти море, врятувати душу людини й померти!" Алессандро Д'Авенія, педагог, автор книги "Біла як молоко, червона як кров" Мета виховання у тому, щоб милість та істина могли зустрітися, і це велика обітниця, дана людям. Ось чого ми маємо добиватися у своїй роботі: можливості суміщати любов до іншого (милосердя, прихильність, прийняття) та справедливість, здорове розуміння речей. Ми маємо називати речі своїми іменами: туди добре, а тут погано Учні ділять викладачів на добрих і злих: добрі – ті, хто заплющує одне око (око справедливості), злі – друге (око милосердя)Від тата до сина. Ф. Нембріні
